День пам'яті українців -жертв примусового виселення
11 вересня - День пам’яті українців - жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках
11 вересня виповнюється 78 років з початку депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках. Ця пам’ятна дата встановлена відповідно до постанови Верховної Ради України від 18 грудня 2018 року і відзначається кожної другої неділі вересня.
У 1944–1946 роках, понад 482 тисячі українців примусово переселили до УРСР. Це відбулося внаслідок укладення повоєнної Угоди про евакуацію українського населення з території Польщі, укладеної між комуністичною владою Польщі та УРСР. Вона передбачала переселення українського населення, що проживало в межах повоєнної Польщі, до України, натомість поляки поверталися у свою країну.
У 1947 році тих українців, що відмовились виїжджати до СРСР, польська влада в ході «операції Вісла» депортувала на північ і захід Польщі. За кілька місяців примусово переселили майже 150 тисяч українців. Ще кілька десятків тисяч українців були позбавлені батьківських домівок під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948 та 1951 роках.
Депортація супроводжувалася терором, репресіями, конфіскацією майна, встановленням режиму спецпоселень для депортованих українців, обмеженням їх політичних, соціальних, економічних і культурних прав.
За часів СРСР про існування поселень лемків та бойків в Україні широкому загалу майже нічого не було відомо. Лише після здобуття Україною незалежності про це стала говорити громадськість.
За даними краєзнавиці Дарії Петречко, бойкині за походженням, 32 тисячі українців-бойків із 35 сіл були розпорошені по чотирьох південних областях УРСР: Донецькій (тоді Сталінській) — у 25 селах, Миколаївській — у 10 селах, Одеській — у 20 селах та Херсонській — у 5 селах.
Місцеві жителі на сході називали їх «западенцями» та «бандерівцями». Вони вперто розмовляли українською мовою та дотримувалися своїх традицій. Мало хто знав (або хотів знати), чому ці люди опинилися в чужому для себе краю, що вони пережили та що втратили. Адже радянська влада довгі роки замовчуючи історію появи мешканців Галичини в Донецькій та Луганській областях, зрештою, замінила в офіційних документах термін «депортовані» (насильницьким шляхом переміщені з рідної землі) на «переселенці» (ніби мова йшла про добровільний переїзд чи про якихось заробітчан).
З початком російсько-української війни частина сіл, в яких знайшли прихисток депортовані галичани, опинилася під тимчасовою окупацією. На Донеччині наразі тимчасово окупована більша частина населених пунктів, до яких було переселено бойків і лемків. Наприклад, села Козацьке та Верхньошироківське Новоазовського району, Тельманівський район, зовсім невипадково свого часу перейменований у Бойківський, окремі села Бахмутського та Волноваського районів.
У сім’ях депортованих з різних причин неохоче говорили про примусове переселення і труднощі, з якими довелося стикнутися на новому місці. Втім, вони свято берегли те, що ніхто не зміг відібрати: свою культуру, традиції, сімейні реліквії, які вдалося привезти з собою з рідної землі. Саме тому так необхідно сьогодні говорити про ці трагічні, але важливі сторінки нашої історії.
Минулого року в рамках обласного проєкту «Дві Батьківщини: степ і гори» у с. Сонячному Волноваського району було відкрито пам’ятну скульптуру на згадку про трагедію, яка ніколи не має повторитися...
Злочини комуністичного режиму сьогодні сповна наслідуються країною-агресором. Близько 1,5 мільйонів громадян України, серед яких щонайменше 240 тисяч дітей, примусово вивезені на територію російської федерації. Створені «адаптаційні центри» покликані асимілювати українців, стерти ідентичність. Втім, зважаючи на гіркий історичний досвід, Україна боротиметься за кожного свого громадянина, за кожного українця!
