75 -і роковини депортації українців
06 вересня 2019 року у селі Званівка відбувся захід з відзначення 75-х роковин депортації українців у 1944-1951 роках.
Даний захід присвячений переселенцям Бойківщини та села Ліскувате, їх потомкам та іншим зацікавленим особам.
Незабутнє….
Для окремих громадян Донецької області події 1951- го року – це далеке минуле, що відійшло в історію. Дехто про цей рік і не знав, навіть не всі люди старшого покоління пам’ятають той тривожний час, а тільки знають про нього від своїх батьків, бабусь і дідусів. Знають і не можуть знайти відповіді на запитання: чому 48000 га землі, багатої на поклади нафти і газу, були віддані Польщі? Як могло статися, що 7167 українських сімей без їх згоди були депортовані з Карпат на південь та схід України? Та й взагалі, яке значення має вислів «демаркація кордонів»?
Довгий час про переселення в сім’ях не говорили, це було табу, така мовчазна домовленість – не можна - заборонено. Але, мабуть, той корінь справедливості, бажання істини і правди не давав спокою людям, і вони все - таки заговорили, і домоглися деяких пільг за тяжкі часи свого життя, отримали дозвіл збудувати греко – католицьку церкву, зберегли дорогі серцю звичаї.
Роки…. Вони складають історію людей, села, країни. 1951, 13 червня. Свята Неділя (Трійця). Перший потяг привіз до Званівки мешканців Західної Бойківщини. Родини покинули свої рідні домівки і освоювали далекий, вітряний Донбас.
З Дрогобицької області у Волноваський район переселили 176 сімей із сіл Жолобок і Рябе. До Тельманівського потрапили 400 сімей з Чорної, їм судилося підіймати колгоспи в селах Тельманове, Мічуріне, Староласпа. З села Лісковатого було депортовано 332 сім'ї (1436 чол.) в колгоспи ім. Артема, Хрущова та ім. Шевченка. Людей з Мочар, Стебника - в Олександрівський район Донецької області. А ще є Запорізька і Одеська області. Розкидали людей як насіння по полю, можливо метою було – знищити, викорінити?
Це була трагедія тисяч бойків, бо відірвали від звичного життя, рідних країв та перемістили на малозаселені південні та східні степи, де навіть не було придатної для пиття води. Люди залишили все, до чого приросли душею, забравши свої пожитки, поїхали в невідомий край з переселенськими квитками замість паспортів.
Першими ешелоном до Званівки прибула молодь: Прихідний Євстафій Максимович, Прихідна Розалія Петрівна, Бандрівський Михайло Степанович, Чаплик Степан Михайлович, Лесик Микола Васильович, Пуняк Семен Іванович, Махник Катерина Атанасівна, Прихідна Анна Іванівна, Василишина Юлія Іванівна, Чаплик Анна Андріївна, Янчак Наталія Михайлівна, Глинянська Анна Степанівна, які будували будинки, домовлялися з місцевими жителями про притулок своєї рідні.
Вересень – жовтень 1951 року. Ночі вже холодні, навіть вода замерзає, а жінки босоніж місять глину, щоб до зими помазати хати та перейти жити. Тільки доброта та підтримка місцевих жителів допомагала терпіти скруту та тяжку годину. Ділилися картоплею, мукою, навіть склянкою молока. Якщо 6 січня носили «вечерьку», то 7 - разом колядували. А що вже й казати за весілля? У листопаді 1951 року було зареєстровано перший шлюб, який взяли Чаплик Іван Васильович та Мисько Анна Антонівна, а 13 травня 1952 року - другий шлюб, про який новина облетіла всю Званівку і навіть Переїзне. Махник Катерина Атанасівна та її чолові Михайло Миколайович, Глинянська Анна Василівна, які були дружками і дружбами, згадують: на цьому весіллі було близько 200 чоловік. Шлюб брали Пуняк Михайло Іванович та Ольга Михайлівна.
Листопад 1952 року. Реєстрація першого змішаного шлюбу між переселенкою Чаплик Наталею Василівною та місцевим жителем Мироненком Євгеном Миколайовичем, якого потім всі називали не інакше, як «місцевий зять». Так і вижили. І взагалі Званівка – незвичайне село, в якому звичаї бережуть віками: весільний коровай та гільця, коляда та маївка. Але найголовніше, що збережена пісня – побажання «Многая літа».
На спомин нащадкам про переселення родин у 1951 році з с. Лісковате до сіл Званівка, Роздолівка та Верхньокам'янка в 2001 році встановили пам'ятну брилу, який має назву "Стела Переселенцям".
Право відкрити її було надано найстарішому жителю села Званівка Чаплику Іванові Миколайовичу (94 роки), а також Канцірю Михайлові Михайловичу, який зробив найбільший внесок для спорудження цієї брили.
Таким чином донбаське село стало рідною домівкою для бойків, які знайшли тут другу Батьківщину серед червоних тюльпанів, сивої ковили та розкішних жовтогарячих соняшників. Тихо несе свої каламутні води Бахмутка, петляючи серед глинясто - крейдяних ярів Донецького кряжу, обрамлюючи Званівку вінком верб та кленів, стаючи єдиним німим свідком і ще однієї неповторної сторінки історії життя села та його людей.
